А-НАРАТИВНА СТРАТЕГІЯ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ЧАСУ Й ПРОСТОРУ БОЛГАРСЬКОГО СОЦІАЛІЗМУ В ЗБІРЦІ ҐЕОРҐІ ҐОСПОДІНОВА «НЕВИДИМІ КРИЗИ»

Анотація

У статті досліджено а-наративну стратегію репрезентації часу і простору в збірці есе та історій Ґеорґі Ґосподінова «Невидимі кризи. Есе та історії» (2014). Актуальність роботи зумовлена зростанням наукового інтересу до поетики травми та способів художнього осмислення постсоціалістичного досвіду в сучасній літературі. Теоретико-методологічною основою дослідження стала концепція «а-наративності», запропонована самим Ґ. Ґосподіновим у праці «У розколах канону» для опису досвіду, а-подієвого досвіду часів болгарського соціалізму. У роботі застосовано комплексний підхід, що поєднує культурно-історичний, концептуальний, наратологічний та структурно-семіотичний методи аналізу. Доведено, що а-наративна стратегія реалізується у збірці через цілеспрямовану деконструкцію традиційних уявлень про час та простір. У результаті аналізу виявлено, що час у збірці деконструюється через введення категорій «невідбутого часу» та «сакрального мовчання», де хронологічна стагнація та інтимні ритуали замінюють історичну подієвість. Водночас простір трансформується через наповнення його «об’єктами-симулякрами», які заміщують реальний досвід і маркують приватну сферу як місце пам’яті про те, чого не було, Простір структурується навколо опозиції між герметичним, ізольованим «тут» та міфологізованим, недосяжним «там», що породжує екзистенційну порожнечу. Фрагментарна композиція збірки, у свою чергу, відображає розірваність свідомості та самого часопростору. Окреслено ідею європейського простору як «розкоші збереженого минулого», що контрастує з болгарським простором розриву традиції. Окреслено ідею європейського простору як «розкоші збереженого минулого», що контрастує з болгарським простором розриву традиції. Зроблено висновок, що збірка Ґ. Ґосподінова є не лінійною оповіддю про епоху, а поліфонійним архівом симптомів а-наративного часопростору, Автор демонструє, що реконструкція цілісного минулого є неможливою, пропонуючи натомість мозаїку особистих історій, речей та мовчання. Це робить його текст важливим джерелом для дослідження постсоціалістичної пам’яті.