ПЕРСОНАЛІЗАЦІЯ ВТРАТ ЯК ЕЛЕМЕНТ ФОРМУВАННЯ НАРАТИВУ СВІДЧЕННЯ І ПАМ’ЯТІ У ПОЕЗІЇ ЗБІРКИ «ВІРШІ З БІЙНИЦІ» МАКСИМА КРИВЦОВА

Анотація

У статті розглянуто особливості репрезентації воєнного досвіду в сучасній українській поезії, формування у ній наративу свідчення і пам’яті. Проаналізовано поезію збірки Максима Кривцова «Вірші з бійниці», де осмислюється війна не як статистика чи хронологія подій, а як сукупність індивідуальних історій життя окремих людей. Особливу увагу приділено механізмам персоналізації втрат завдяки деталізації особистої інформації про кожного, хто пройшов горнило війни: їх мирного життя, біографічним елементам, рисам характеру, роду діяльності до війни, які контрастують з трагічним фіналом. Акцент зроблено на ліричному героєві, який у поезії виступає й очевидцем подій, і їх учасником, і водночас фіксатором. Таке мовлення зумовлює особливу природу поетичного слова, яке балансує на межі між художньою умовністю та документальністю, певною репортажністю, набуваючи рис свідчення. Встановлено, що фрагментарна композиція та перераховування імен посилюють меморіальний вимір самих текстів, а біблійні алюзії, мотиви, образи та символи, інтертекстуальні паралелі у проаналізованих творах розширюють культурний і міфологічний контекст. Індивідуальний досвід у ліриці набуває узагальненого значення завдяки поєднанню особистого і сакрального вимірів. Відповідно поезія постає не лише формою художньої рефлексії, але й інструментом формування національної пам’яті, причому так, що персоналізована історія кожного загиблого стає складником спільного наративу. Художній текст Максима Кривцова виконує не лише естетичну, а й етичну, меморіальну функцію: називання імен стає формою опору знеособленню і забуттю, які неминуче супроводжують війну, а поезія – актом історичного свідчення та способом збереження людяності в умовах війни, етичної відповідальності перед загиблими. Доведено, що поетикальні стратегії, використані автором, структурують наратив свідчення і пам’яті, фіксуючи конкретний досвід, тілесні ушкодження, деталі розрухи, які спричинила війна, перетворюючи текст на форму художнього документування. У такий спосіб поезія постає не лише способом осмислення травми, а й механізмом її культурного опрацювання та передачі наступним поколінням.