ХУДОЖНЯ ІДЕНТИЧНІСТЬ «Я» В НІМЕЦЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ: ДИНАМІКА ТА ТРАНСФОРМАЦІЇ

Анотація

У статті проаналізовано еволюцію та модуси художнього моделювання категорій індивідуальної й колективної ідентичності в німецькій прозі та драматургії ХХ – початку ХХІ століття. На основі дослідження теоретичної тріади ідентичності як елемента свідомості, продукту соціальних інтеракцій та вербально-символічного конструкту, простежено генезу цієї проблематики у творчості Г. Гессе, Г. Белля та Б. Брехта. Особливу увагу приділено трансформаціям літературного дискурсу в добу «Повороту» (Wende-Literatur) 1990-х років (В. Гільбіг, Д. Ґрюнбайн, Л. Куше) та в прозі «нульових» років (Г. Й. Шедліх, К. Лянґе-Мюллер, Е. Гумель, Й. Тавада, Дж. Ерпенбек). З’ясовано, що утворенню феномену «збентеженої» тотожності періоду зламу віків передував раптовий крах ідеологічних маркерів НДР, який спричинив дифузію суб’єктивності та деформацію міметичних засад реалізму. Водночас у творчості авторів ХХІ століття ідентичнісні парадигми зміщуються у площину квазібіографічних і родинних рефлексій, де ключовим чинником самоідентифікації стає подолання трансгенераційних психотравм. Доведено, що провідним чинником конструювання ідентичності «Я» в німецькому письменстві виступають нарації пам’яті (індивідуальної, родинної та культурної), які актуалізуються у відповідь на історичні травми, зумовлені функціонуванням тоталітарних режимів (нацизму, радянського комунізму) та геополітичними зламами межі століть. Через призму такої ретроспекції зафіксовано «парадокс домівки» та метафорику вимушеного переміщення, що детермінують фрагментарність свідомості сучасного індивіда. Феномен ідентичності концептуалізовано крізь призму дихотомії «Свій – Чужий», екзистенційного страху, дезорієнтації, а також детермінантів «збентеженої» та «квазі-ідентичності» в художньому просторі сучасної європейської літератури.